Оксана Сироїд: У мене попереду битва за Конституцію

Деталі

Дата публікації: П'ятниця, 27 лютого 2015, 10:48

19 лютого відбулася зустріч могилянців з Оксаною Сироїд, випускницею НаУКМА 1997 року, заступником Голови Верховної Ради України.

До вашої уваги основні тези розмови з пані Оксаною.

Не знаю, що, на вашу думку, мають відчувати люди, які приходять до влади, і чи вони мають хотіти цього. Я цього не хотіла і ще рік назад категорично заперечувала, що це коли-небудь відбудеться, бо надто добре знала цю кухню ще з 1996 р., коли почала працювати помічником народного депутата. Але ніколи не кажи ніколи. Цей виклик я повністю прийняла зовсім нещодавно, хоча була досить добре морально підготовлена до того, що застану, тому що українська політика – це паралельна реальність. Зберегти свою ідентичніть, зберегти себе такою людиною, якою ти зайшов у політику, надзвичайно складно, тому що треба постійно рухатися проти течії. Як у книзі про Алісу у Задзеркаллі, щоб просто втриматися на місці, треба бігти, а щоб опинитися в іншій точці – бігти в два рази швидше. Такий виклик я отримала і прийняла.

Людям здається, що коли вимикаються камери у Верховній раді, все закінчується. Насправді для багатьох воно так і є, але для людей, які дійсно прийшли для того, щоб щось робити, – це тільки початок роботи, яка у парламентській залі дає якийсь результат. Наведу кілька прикладів про відповідальність у владі і про те, у якому становищі ми є. Цей виклик не тільки мій, думаю, він довготривалий і ви його переймете і підете з цим далі. Коли я їхала до вас, зателефонували мої друзі, чиї близькі знаходяться зараз у 128-й бригаді у закритому Дебальцевому. Люди благають про допомогу, вони звертаються до того, до кого можуть. У Дебальцевому є і член нашої фракції - Тарас Пастух. Жахливість цієї ситуації ми намагалися пояснити ще кілька тижнів назад, ми намагалися донести до всіх, до кого могли, у тому числі до глави держави, що, на жаль, ситуація загрозлива. Нас не почули. Ви можете зрозуміти рівень фрустрації, коли маєш відповідальність перед тисячами людей, бо вони думають, що коли є посада і, в буквальному сенсі, 10 телефонів на столі, то ти можеш це змінити, але воно не завжди так.

Я сама вирішила поїхати до Дебальцевого кілька тижнів тому, бо дуже багато рішень у Верховній Раді приймаються “іменем війни”, “бо хлопці гинуть”. Сьогодні це вже звучить доволі цинічно. Я поїхала для того, щоб розуміти, чи ті рішення, які ми приймаємо, мають хоч якийсь стосунок до тих хлопців, які там гинуть. Те, що я побачила, – це також частина нашої реальності, про яку не кажуть по телевізору. Наприклад, про те, що місцева еліта фактично не має жодної ідентичності з Україною. Поки ця загальноукраїнська ідентичність тягнеться із Заходу через центр, а волонтери тримаються з останніх сил і всі ми живемо одними думками, там домінують фінансові інтереси при прийнятті рішень. Навіть близькість воєнних дій не змушує людей по-іншому дивитись на цю ситуацію. Ще одна історія, дуже показова. Один з керівників збройних сил України розповідає, що не може затримати на блокпосту автобус з російськими номерами з чоловіками 20-40 років. Йому відомо, хто вони, куди і навіщо їдуть, але щоб зупинити, їх у нього немає повноважень. А причина в тому, що закон, прийнятий Верховною Радою ще влітку, який дозволяє затримувати людей на строк до 30 діб у зв’язку з АТО, дозволяє затримувати людей лише представникам Міністерства внутрішніх справ, а їх на блокпостах немає.

Я розповідаю це для того, щоб ви розуміли, що ми є в дуже драматичній ситуації стосовно прийняття рішень. Ми повинні будувати систему прийняття рішень з нуля, бо її не існує. Її свідомо руйнували з 1999 р., коли Віктор Медведчук став віце-спікером. Потім у 2000 році стався парламентський переворот, у 2004 в неконституційний спосіб були прийняті зміни до Конституції, щоб зробити Віктора Ющенка слабким президентом. Парламент перетворився на закрите акціонерне товариство, нищення парламенту взагалі стало ключовим моментом у руйнуванні держави, він перестав здійснювати контроль президента та уряду. Ця послідовна руйнація, яка довершилася режимом Януковича, не може бути подолана за один день, і це той виклик з яким я зараз зіткнулася. Щоб це виправити підуть роки, тому я кажу, що це буде не лише мій виклик.

Ми повинні розуміти, що великою мірою зберігаємось як держава завдяки тому, що ми маємо Конституцію. Конституція для нас є однією з найбільших цінностей, це один з елементів безпеки для України. Давно запущені спекуляції стосовно того, якою має бути Конституція, які мають бути внесені зміни. Я завжди кажу абсолютно усім іноземцям: ви не маєте жодного права у будь-який спосіб коментувати конституційний устрій України. Конституція належить виключно українському народові. Ніхто, окрім українців, не може визначати, будемо ми унітарною державою чи не унітарною, буде у нас одна державна мова чи десять. Це взагалі не може бути предметом коментарів будь-кого з іноземців. Перед тим, як осмислювати зміни до Конституції, треба розуміти, що ми повинні зробити все для того, щоб зміцнитися, щоб не запустити відцентрового руху. Навпаки, будь-які зміни, які будуть внесені, мають гарантувати доцентровий рух всередині України. Нами так легко маніпулювати у цьому, тому що у нас немає, на жаль, нормальної університетської бази. Немає підручників, доступу до інформації, дуже мало правдивих вчених. Через корумпованість у системі освіти і науки, ми втратили вчених, довіру та повагу до них. Вас це особливо стосується, тому що саме в Могилянці завжди можна було говорити відверто і розраховувати на розуміння, відгук в серцях людей. Не знаю, хто з вас яку замислив собі кар’єру в житті, але ви повинні пам’ятати, що ми будемо ще дуже довго в цьому стані. Ця ситуація не вирішиться швидко, не вирішиться за рік, але для того, щоб ми все-таки в якийсь момент змогли це подолати, ви повинні мислити про державу як про конституційну цілісність. Ви повинні постійно це осмислювати і нести це знання далі. Чим більше ми знаємо, тим ми сильніші. Напевне ви займаєтесь волонтерством, допомагаєте армії. Можливо, ви могли б заснувати певний волонтерський рух для підвищення людської обізнаності про те, яке значення може мати освіта, знання, розуміння Конституції для нас, нашої держави у майбутньому.

Щодо зарплати народного депутата, то ми повинні розуміти, що якщо ми очікуємо відданості своїй професії (не тільки професіоналізму, а й некорумпованості завдяки фінансовій незалежності), то рівень достатку повинен давати людині можливість гідно на цій посаді працювати. Раніше народний депутат отримував 17 тис. грн. і ще 17 тис. грн. так званих “депутатських” грошей, загалом 34 тисячі. Багато депутатів на цю зарплату жили. Це була об’єктивна сума, з якою можна було спокійно функціонувати. Половина цієї суми йшла на помічників, на утримання офісу в регіоні. Депутат, маючи такий бюджет, міг почувати себе досить незалежно. Не можу сказати зараз, якою має бути зарплата, але ми повинні думати про якусь сумірність. Та сума була сумірною відповідальності. Мене, наприклад, бентежить ситуація, що членам Антикорупційного бюро гарантують дуже високу зарплату. Вони повинні переслідувати за корупцію на найвищому рівні, тобто вони будуть мати 20 мінімальних зарплат і будуть переслідувати тих, у кого 6. Чи справедливо це? Така ситуація склалась, тому що люди дуже негативно сприймають політичні інститути, вважають, що всі приходять туди наживатися. Можливо, багато хто цього не усвідомлює, але вимогою не піднімати зарплату народним депутатам люди вимагають публічного приниження за все те, що вони терпіли. Напевно треба якийсь момент пережити і спокутувати минуле, перш ніж мати моральне право говорити про підвищення зарплати. Щодо того, з якого рівня має будуватись правова система – тут не йдеться про первинність чи вторинність. Люди завжди переймаються цивільним правом, вони живуть з цим щодня, а от про Конституцію в широкому сенсі, як про душу, ми нечасто згадуємо. Державні інститути майже всі зруйновані, їх треба будувати з нуля. Уряд не може виконувати функцію уряду, Міністерства – це чорні діри. Нові міністри приходять з кількома своїми радниками, і “капсулюються” окремо від всього колективу, аби хоча б щось зробити. Потрібно повністю змінити всю державну службу. Теж саме стосується системи прийняття рішень в уряді. Прийняття рішень в ручному режимі не змінилося ще з радянських часів, іншої культури зараз немає. Думаю, що якби ви бачили, як готуються і приймаються ці рішення, то б ви плакали від нелогічності цього процесу. Нам просто треба визнати, що воно так є і намагатися поступово будувати нові інститути, щоб усе запрацювало.

Щодо реформування судової системи – закон, який став причиною нинішньої ситуації у судовій системі, це закон Сергія Ківалова і Андрія Портнова. Фактично документ, який був напрацьований у 2005 році, вони зіпсували і у 2010 прийняли. Цей зіпсований закон дозволив так сильно спотворити судову систему. Тому завдання було і залишається двояке. По-перше, потрібно сформувати нормальні процедури прозорого добору, притягнення суддів до відповідальності, їхнього навчання, оцінювання, суддівського самоврядування. По-друге, потрібне і, мені здається, ми цього не оминемо, повне перезавантаження суддівського корпусу. Ми всі повинні чесно собі сказати, що з них уже нічого виростити не можна. Кілька нормальних людей, які ще залишились у тій системі, починають звідти вже самі виходити. Ненормальна система витискає залишки нормальних людей, які потрапили туди завдяки проведеному незалежному оцінюванню. Вони втратили інтерес і вони зараз йдуть. Тому не має значення, які процедури ми напишемо, щоб отримати нову якість судочинства, треба перепризначити буквально усіх суддів. Це можна зробити лише через зміни до Конституції, але це можливо. Судді у нас досі перебувають у такому собі “зреченні”. Вони не визнають своєї відповідальності за те все, що відбулося в державі. Про це все вони говорять у третій особі. Мірилом того, що у нас відбулася судова реформа, буде момент, коли нарешті буде дібраний суддівський корпус, який обере собі таку Раду суддів, яка зможе публічно вибачитись перед людьми за те, що було зроблено. Не має значення станеться це через три чи через десять років, але тоді, коли вони зможуть це сформулювати, відбудеться судова реформа.

Питання вищої освіти дуже складне. Університет дуже довго не виконував освітньої функції, а фактично був способом заробітку грошей – нашу вищу освіту перетворили на бізнес-проекти. Це ключова проблема, яка погано вплинула на якість освіти, і це ж призвело до того, що в нас 100% людей не з вищою освітою, а «верхньою» освітою. Потрібно визначити стандарти освіти і кваліфікації, які потрібні для будь-якого фаху. Це перевіряється на державному іспиті, але не на такому, яким він є зараз. Наприклад, в Україні ми маємо 130 юридичних факультетів, а роботодавці хочуть брати до себе випускників лише 5-ти. Запитання: куди йдуть випускники інших 120-ти факультетів? Відповіді не знає ніхто. Такі люди дуже часто не працюють за фахом. Але це не означає, що ці факультети потрібно ліквідувати. Батьки у цьому не винні, вони хочуть, щоб їхня дитина мала престижну освіту і часто віддають своїх дітей не до найкращих навчальних закладів, де дорожче навчання, а туди, де можна отримати недорого універсальний диплом, наприклад, юриста-перукаря. Потрібно просто проводити відсіювання: має бути уніфікований високоякісний іспит на виході, і тоді лише ті, хто складуть їх, зможуть отримати диплом. Не розумію, чому принизили гідність майстрових професій, які не потребують вищої освіти. Як наслідок, ми не можемо знайти ні штукатура, ні електрика, ні сантехніка. А юрист труби не полагодить. Вважаю, що стипендії студентам потрібно платити. Освіта – це інвестиція у майбутнє, і держава мусить платити за це гроші. Фінансування вищої освіти збочене, бо університет має рахунок в казначействі, на який капає по три копійки, якщо добре попросити. Насправді потрібно, щоб окремо виділялися кошти для університету на його капітальні виплати, на зарплату викладачів. Окреме фінансування потрібне на наукові дослідження, тому що немає університету без науки, а на науку взагалі грошей не дають. Ці гроші мали б бути також абсолютно окремим сегментом. Третій напрямок фінансування –це стипендії. Стипендії потрібно платити тим, хто має найкращі результати у навчанні, і тим, хто знаходиться поза межами соціальних стандартів. Таким чином потрібно стимулювати дітей з соціально незахищених сімей до того, щоб вони підіймалися із свого середовища. Такі функції має виконувати держава.

Я вступила до Могилянки, тому що хотіла бути юристом. Щоб вступити на юридичний факультет Львівського національного університету, потрібно було дати хабар 3000 доларів. Я дізналася в той час, що є Могилянка, де усе безплатно, і поїхала вступати. Я і всі мої однокурсники почали майже одразу працювати, бо батьки просто не могли нас утримувати. Зарплата у 20 доларів вважалась дуже хорошою, хтось і 8 отримував. Ми жили в гуртожитку на Харківському і добиралися до Академії по дві з половиною години. Часто не було гарячої води, світла, але було весело. Перший рік мені було дуже важко, бо всі підручники були англійською, а я її дуже погано знала. Спала по 2-4 години на добу, плакала, думала, це ніколи не закінчиться і мене виженуть. Коли нарешті на іспиті з англійської отримала 89 балів, зрозуміла, що життя налагодилось.

Зараз мене надихає викладання. Мені здається, що моє первинне покликання, те, що було для мене і професією, і хоббі, – це робота в університеті. Коли мене вже після проходження до Верховної Ради один з політиків запитав, про що мрію, я відповіла: повернутися в університет. Дослідження, викладання, робота зі студентами дають величезну віддушину, це можливість відчути реальність.

Моє завдання номер один – залишитися собою. Воно дуже важливе. Моя амбітна мета – підвищення гідності Парламенту в принципі, у будь-який спосіб. Сьогодні я це роблю через підготовку змін до регламенту Верховної Ради, через спілкування, в тому числі з іноземцями, яким я розповідаю, що ми вже не такі, як були, а вже трошки кращі і будем рости. Я хочу шукати однодумців, щоб досягти цієї мети. Завдання загалом модифікуються. Я працюю в умовах надзвичайно великого тиску у дуже швидкому темпі. Ті ідеї, які ще вчора здавались абсолютними, сьогодні можуть вже по-іншому виглядати. Думаю, що попереду у мене битва за Конституцію як за цілісність нашої держави.

Підготувала прес-секретар НаУКМА Ольга Лось